Серед важких почуттів, що обрушуються на людину, позбавляючи її сил, заганяючи в глухий кут, почесне місце займає почуття провини.
Як воно з’являється? Чи може провина нас обманювати, і якщо так, чому це відбувається? Як бути, якщо завдані збитки або помилку не можна виправити? Чи можна все-таки щось зробити? Розбираємося із практикуючим психологом Юлією Ткаченко.
Вина як сигнал
Психіатр Віктор Франкл у своїй роботі «Людина в пошуках справжнього сенсу» включав вину, поряд зі смертю та стражданням, у «трагічну тріаду» людського існування. Прожити життя, уникнувши цих трьох – смерті, провини та страждання, ще не вдавалося нікому. І водночас вина – це… дивовижний дар. Чому?
В нормі почуття провини виконує конкретну функцію: воно сигналізує про те, що ми знаходимося в розрізі із власними цінностями, пішли проти того, що самі вважаємо правильним. Нагрубили мамі, похвалилися, щоб здатися кимось перед новими друзями, збрехали по дрібниці, хоча вважаємо чесність важливою людською якістю.
Адекватна вина допомагає зрозуміти, де людина розійшлася з самою собою і як виправити або компенсувати заподіяну їм шкоду (іноді – просто собі, своїй цілісності) так само, як фізичний біль дозволяє виявити неполадки в організмі, щоб виправити їх. Після того, як відповідних дій вжито, здорова вина зникає – вона виконала свою функцію. Отже, коли ми відчуваємо провину, ми винні? А ось із цим складніше.
«У відповіді приблизно за все»
Вина має бути пропорційна можливостям. І це дуже точний психологічний нагляд. Вина неможлива без свободи вибору. Якщо вибору у вас не було, почуття провини хибне. Часто така – уявна – вина виникає у надвідповідальних людей, які почуваються у відповіді «за все й одразу», без конкретики та окресленого кола зобов’язань. Вони заздалегідь виносять собі обвинувальний вирок, не знаючи деталей. Так, мати може почуватися винною в тому, що дитина часто хворіє, хоча вона робить все, що від неї залежить для його здоров’я; співробітниця — переживати за відносини з начальницею, що не склалися, не беручи до уваги, що з того боку – стіна непробивної ненависті або заздрості.
Уявна вина не має конкретної причини. Людина може постійно вибачатися, до ладу не знаючи, за що, відчувати себе обтяжливою для інших без жодних підстав. При цьому йому надзвичайно складно відповісти на просте запитання: “У чому саме я винен?”.
І тоді важливо зупинитися та прояснити ситуацію провини: що саме сталося? Які з моїх дій спричинили це? Що я зробив, сказав, подумав? Чи міг я щось зробити, щоб це було інакше? Що, коли? Буває, після такого розбору людина розуміє, що не зробив нічого поганого, і почуття провини зникне.
Ще один маркер непродуктивної провини: вона ніби поїдає нас зсередини, тоді як здорова вина-відповідальність дозволяє зростати.
Вина-помилка
Екзистенційний аналіз відрізняє реальну провину за справжню провину від провини за помилку. У чому різниця та чому вона важлива?
Ми помиляємось, маючи невірну картину того, що відбувається. Можна накричати на дитину, а потім з’ясувати, що винна зовсім не вона. Зайняти невірну позицію у суперечці, захистити одного та звинуватити іншого, не володіючи повнотою інформації, і зрозуміти це із запізненням. Якщо помилку можна виправити, треба це зробити. Просити вибачення. Пояснити. Але що робити, якщо наслідки помилки виправити вже не можна? Адже тоді почуття провини може бути нестерпним.
Хороший інструмент роботи з виною-помилкою — питання: «Знаючи все, що я знаю зараз, я б тоді – вчинив так, як вчинив?». Якщо людина щиро відповідає «Ні», вина вже не має над нею влади.
«Ти їсиш торт, а у світі вмирають люди»
Один із різновидів уявної провини — вина за радість. Чи маємо ми право на неї, якщо десь прямо зараз точаться бої та гинуть люди? І тут мова знову має йти про відповідальність. За що я відповідаю? Як мінімум за себе самого, свій фізичний та емоційний стан. Чи корисний я на роботі, своїй сім’ї, дружині, чоловікові, дітям, якщо дозволю новинам емоційно розчавити себе? Навряд чи.
Можна радіти, жартувати. Можна дивитися і робити все, що дозволить вам нормально жити і підтримувати свої життєві сили: дбати про себе, спати, їсти, знаходити те, що приносить радість. Навіть у найважчих ситуаціях: у таборах, в’язницях, в окупації — виживали ті, хто чистив зуби, голився, робив зарядку, дозволяв собі закохуватися та мати хобі.
Духовний письменник Сергій Фудель, який провів близько 10 років у засланнях та таборах, писав: «…Сенс життя страшно простий: намагайся завжди і скрізь зберегти тепло серця, знаючи, що воно буде потрібно комусь ще, що ми завжди потрібні ще комусь. І якщо чашка лавандового латте наприкінці робочого дня дозволить вам зберегти це тепло та донести його до будинку, немає підстав для вини.