На річницю свого обрання Володимир Зеленський звернувся до українців, як звик за старих часів: він зняв фільм. Точніше, показаний відеоматеріал назвали «фільмом» на офіційних сторінках Офісу президента в соцмережах. Чи вклався б у такий продукт медіаменеджер Зеленський? Запитання без однозначної відповіді.
Відео із дрона, символіка телеканалу «1+1» у куті екрану, зміна локацій і колишній колега по акторському цеху Станіслав Боклан навпроти — цього в кіно про перший рік президента не було. Тут саме той випадок, коли відсутність промовистіша за наявність чогось. Усе перераховане можна побачити в іншому проєкті, який показали 31 серпня 2019-го. Тоді його присвятили ста дням Зеленського на найвищій посаді. Зовсім інша епоха, нехай і минуло небагато часу.
Наприкінці літа — Зеленський двічі тріумфатор. Щойно на перше засідання зібралася новообрана Верховна Рада, де партія президента здобула більшість із запасом, яким могли похвалитися не всі старі коаліції. Справи на посаді президента також непогані. По суті критикувати нічого. «Плюси», які відіграли ключову роль у перемозі на президентських виборах, — досі ключовий союзник. У підписі до відео на Youtube вказано: «проєкт каналу «1+1».
22 квітня 2020-го глядачам демонструють зовсім інший продукт. Перед нами постає самотня людина у великій помпезній кімнаті на вулиці Банковій. У будівлі, яку Зеленський так хотів, але врешті-решт не зміг змінити на іншу. Його фільм цього вечора показують на переважній більшості загальнонаціональних каналів, включно з каналом Ігоря Коломойського. Однак часи ексклюзивної співпраці з «1+1» лишилися позаду, а сам Зеленський ризикує перейти до тієї ж групи персонажів, до якої на «плюсах» належав Петро Порошенко наприкінці каденції.
І все ж найбільша проблема нового витвору команди Зеленського в тому, що його аж ніяк не можна називати фільмом. По-перше, у фільмі завжди є справжній герой. Він може бути слабким або сильним, хорошим чи поганим, переживати злети й падіння. Головне, йому співчуваєш. Нічого з цього у 50-хвилинному ролику немає.
Якщо побачене й можна порівняти з чимось, то на думку спадає сюжет-привітання із днем народження голови ОДА, який цілком могли б показати на обласному телебаченні середини 2000-х років. Там місцевий чиновник із зосередженим виглядом міг би міркувати про все: від нового маршруту автобуса з райцентру в село до космічних подорожей.
У Зеленського ж глядачеві подають годину пропаганди, розповідаючи про ключові теми з життя держави й суспільства без найменшого натяку на конфлікт або складні рішення. «Поки що не зупинили вогонь на Донбасі, але зупинимо». «Поки що не перезавантажили владу, але перезавантажимо». «Був занадто ліберальний з деякими особами, але їх не змінити. Тепер би чинив інакше». Жодного пояснення або осмислення у стрічці немає.
Якісь співчуття до головного героя під час перегляду виникають двічі. По-перше, споглядання людини, яка розмовляє сама з собою, не може залишити байдужим. Особливо, якщо це президент твоєї країни. «Ти знаєш…» — кілька разів починає свою репліку Зеленський, звертаючись у порожнечу. Задум авторів проєкту полягав у тому, що президент спілкується з кожним із нас особисто. Однак такого ефекту точно досягли не з усіма. Іноді Зеленський у спілкуванні із собою викликає жалість, і навряд чи це саме те, що громадянин має відчувати до президента.
Другий випадок, коли Зеленському вдалося достукатися до серця глядача в особі кореспондента «Тижня» — це його пояснення обміну полонених на обвинувачених у розстрілах на Майдані беркутівців. «Зі мною можуть не погоджуватися, але я за одного військового віддав би 50 або 100 беркутівців. Ми повертаємо українців», — каже президент. Чи таку позицію підтримують усі? Точно ні. Однак це принаймні позиція.
Решту часу президента Зеленського на екрані немає. Як немає сюжету й розвитку подій у фільмі. Чоловік у кімнаті просто змінює маски, кажучи про ту чи іншу тему. Ось перед нами президент Білорусі Олександр Лукашенко, який вичитує невідомих чиновників середнього рівня. От перед нами другий президент України Леонід Кучма, який обіцяє, що «Антонов» стане головним виробником літаків для майбутньої державної авіакомпанії. А от і п’ятий президент Петро Порошенко, який обіцяє побудувати дороги за час каденції і хвалиться вже реалізованими проєктами, як-то трасою «Маріуполь-Запоріжжя» або мостом у Станиці Луганській.
«Мова неважлива… церква неважлива… армія важлива», — каже Зеленський, і здається, що за камерою висить роздруківка останнього опитування громадської думки. Може в цьому й був задум режисера? Насправді за президента навіть дещо прикро. Він може бути іншим. Це було видно, наприклад, під час єдиного досі, але 14-годинного спілкування з журналістами торік. Тоді Зеленський навіть записував запитання преси у блокнот, що дало назву репортажеві «Тижня». Він помилявся, казав нісенітниці, але був людиною, що й стало головним козирем кандидата на минулих президентських виборах. На відео, яке оприлюднили в Офісі президента 22 квітня, людини не було. Торішній блокнот, здається, також безнадійно загубили.
Монолог президента переривають відеорядом старих новин, розповідями про сім’ю та, одного разу, кадрами з кабінету глави держави. Тоді дітям дозволили поспілкуватися по урядовому зв’язку. Металевий голос Івана Баканова з апарату розповідає про те, як перемогти корупцію. Незрозуміло, чому саме Баканова, якщо у СБУ планують відібрати розслідування економічних злочинів. Однак бачення президента вже може не збігатися із цією тезою. Він мріє скоротити кількість правоохоронних органів: «Щоб посадив перед собою трьох людей і вони могли відповісти за криміногенну ситуацію в країні».
Акцентованої кінцівки у фільмі немає. З одного боку, це логічно, адже історія не завершена. Президент обіцяє, що за наступні роки всі помилки виправлять, а в Україні житиме більше людей, аніж зараз. Однак автори все ж утратили чудову нагоду закінчити ефектніше. Десь посередині фільму Зеленський розповідає, як прийшов додому, а маленький син дивився телевізор: «Тату, тихіше, президент по телевізору виступає». «Син якось розділяє президента й батька», — підсумовує Зеленський. Рік тому він також почав цитатою сина свою інавгураційну промову. Тоді сенс зводився до іншого: «Кожен із нас президент». За рік зрозуміло, що це не так. Президент — не кожен із нас, не батько й не друг. Президент сидить сам у великій помпезній кімнаті на вулиці Банковій.