Акторка столичного Театру Франка Світлана Косолапова після російського вторгнення в Україну знайшла тимчасовий прихисток у США. Майже два роки вона мешкає в Нью-Йорку.
В інтерв’ю OBOZ.UA популярна актриса розповіла, як непросто проходить її адаптація до життя за кордоном. А також зізналася, яка відома телеведуча надала їй прихисток після переїзду.
Чи не найбільшу впізнаваність акторка Світлана Косолапова отримала після роботи в чотирьох сезонах серіалу "Будиночок на щастя", де зіграла невістку головних героїв, яких втілюють на екрані актори Назар Задніпровський та Віталіна Біблів. Нещодавно на ТБ стартував п’ятий сезон телесаги, де Світлану через її відсутність в Україні замінили на нову акторку, яка, до речі, за типажем дуже схожа на Косолапову.
"Я ще, на жаль, не бачила ні однієї серії нового сезону, – каже Світлана. – Але знаю, що Марусю грає Марія Стопник – моя колега, я її дуже люблю. Впевнена, що вона круто втілила образ Марусі. Це так цікаво, тому що перед нашим інтерв'ю, буквально годину тому, я заходила в місцеву кав'ярню, і дівчата, які там працюють, кажуть мені: "Ой, ви ж знімалися в "Будиночку на щастя?". А я зізналася: "Так, це я". Там працюють українки, які теж переїхали. Тут часто таке буває, багато українців зустрічаю десь просто на вулиці чи на якихось заходах".
"Почала не з нуля, а великого мінуса". Як живе в Нью-Йорку зірка серіалу "Будиночок на щастя" Світлана Косолапова
Свою роботу в "Будиночку" акторка згадує так: "Коли ми відзняли перший сезон, ніхто не знав, чи буде наступний. А щойно оголосили, що будуть продовжувати знімати, так зраділи! Проте зізнаюся, що під час зйомок у першому сезоні я переживала дивні відчуття. Режисер Сергій Атрощенко, якого зараз не полюбити просто неможливо, тоді мені здавався трошки дивним. Я не розуміла його шаленого темпераменту! Але думаю: ну, добре, якось треба відпрацювати. А коли покликали в другий сезон і далі-далі – це вже була одна суцільна любов. Другий сезон, до речі, мій найулюбленіший, в мене там багато знімальних днів".
"Коли дізналася, що розпочинається робота над п’ятим сезоном, дуже хотіла приїхати, – продовжує акторка. – Однак, на жаль, я поки не можу залишати США. Я приїхала сюди за спеціальною програмою допомоги українцям, за умовами якої не маю права виїжджати з Америки два роки. Ніхто мене насильно тут не тримає – можеш їхати, але тоді договір анулюється. І в’їзд буде зробити дуже складно".
Рішення про пошук тимчасового прихистку за кордоном на час війни Світлана ухвалила дуже швидко: "Моя двоюрідна сестра багато років мешкає в Америці. Коли відкрилася програма допомоги, вона подала мої документи, нам усе узгодили. Тоді якраз почав працювати під час війни наш театр Франка, я повернулася до Києва з Калуша, куди виїхала з друзями на другий день вторгнення. Місяць пропрацювала в театрі, а потім за тиждень зібрала речі, запросила подругу пожити в квартирі – і поїхала".
Світлана Косолапова мешкає в Нью-Йорку вже майже два роки: "Я була тут вперше десять років тому. І це, мабуть, одна з причин того, чому завжди хотіла повернутися. І були якісь шляхи, однак не складалося. Але зізнаюся відверто: моя адаптація триває досі. Багато хто думає, що життя в Америці – це рай. Це справді країна великих можливостей, проте адаптаційний період тут дуже складний. Тільки люди, які це переживали, можуть мене зрозуміти. Буває, чую від знайомих: "Ти там сидиш у безпеці, в тебе все добре". Так, в мене над головою не літають ракети, однак еміграція – це теж дуже непросто. Тим більше, що ти їдеш з країни, де йде жорстока війна, і думками весь час там – у новинах, на зв’язку з друзями. І одночасно намагаєшся побудувати нове життя. Не з нуля, а з великого мінуса".
"Хоча б елементарне: не губитися в метро – на це треба час, – продовжує Світлана. – Я досі не можу сказати впевнено: "Це стовідсотково моя країна, я залишаюся". І так само ухвалити рішення: все, повертаюся. Думки різні, їх багато – як буде далі, побачимо. Чесно кажучи, кожного тижня бувають дні, коли думаю: все, збираю валізи – їду додому. Ну чесно! А потім: ну добре, спробую ось ще це, а потім – оце, а там подивимося".
"Я тут створила акторські курси для українців, – розповідає про своє американське життя акторка. – Буквально днями в нас відбувся благодійний поетично-музичний вечір, де виступала в ролі режисера та організатора. Він пройшов дуже вдало, я навіть не очікувала. Виступали мої студенти, читали вірші сучасних українських поетів. Співала прекрасна виконавиця Валерія Вовк, яка зібрала команду музикантів. Ми переживали, як відреагують люди, тому що те, що часто роблять тут українці, трохи попахує шароварщиною. Ми вирішили показати інше, і тепер мені кажуть: хочемо ще. Це благодійний захід, і всі гроші з продажу квитків підуть на підтримку наших захисників через програму Razom Heroes".
"Окрім акторської студії, вже було багато місць, де працювала, – зізнається Світлана. – Коли приїхала, влаштувалася в єврейську школу, де було дуже багато українців. Ця організація допомагала нашим переселенцям просто шалено. Брали дітей на навчання безкоштовно, організовували групи продовженого дня – теж безплатно, автобуси, харчування. Мене запросили бути координатором між батьками, дітьми та вчителями. Але робота в офісі – для мене смерть. Я просто помирала, чесно. І врешті-решт пішла. А паралельно працювала в кейтерингових компаніях – і як офіціантка, і як прибиральниця. І кур’єром була – здійснювала доставки. Щоб вижити, тут треба чимало грошей. І тому всі мають по дві-три роботи – інакше ніяк".
"Кажуть, щоб жити в Нью-Йорку – місті, яке вважається одним із найдорожчих у світі, – потрібно 7-8 тисяч, – продовжує Косолапова. – 100 доларів – це один раз сходити в магазин. У школі я отримувала 2600 доларів, 1500 віддавала за житло. І того, що залишалося, зрозуміло, не вистачало. Тому ти вимушений далі шукати якісь роботи. Це виживання, якщо чесно. Ті, хто отримують 10 тисяч на місяць, думаю, живуть нормально. А такі, як я, то це від зарплати до зарплати. Зараз дуже допомагають акторські курси, але це нестабільний дохід".
У Нью-Йорку Світлана Косолапова багато спілкується з подругою – екстелеведучою телеканалу "1+1" Україна" Стасею Ровінською. Акторки разом навчалися в університеті Карпенка-Карого: "Коли приїхала до Нью-Йорка, якийсь час жила в неї. Зараз Стася – найближча мені людина, я допомагаю їй чим можу, вона з чоловіком – мені. Вони – моя велика підтримка. Їхні друзі – мої друзі, всі дні народження разом. Стася вже розповідала в інтерв’ю, що і їм непросто адаптуватися. Родина велика – старших дітей забирає в школу автобус, а наймолодшу вона возила щодня до садочка, поки не купила авто, громадським транспортом з пересадками. Коли просила підстрахувати її, я поки туди доїжджала, вже нічого не хотіла".
"Звісно, сумую за Україною – за домом, Києвом, друзями, дуже сильно – за театром, – зізнається артистка. – Зараз він так розквітнув. І коли бачу ці шалені черги по квитки на вистави, думаю: чи не роблю я помилку, залишаючись тут? Не знаю… Нью-Йорк своїм емоційним станом мені трохи нагадує Київ – є що робити і сумно не буває, але свого не вистачає. В побутовому плані тут все є. І ресторани є українські – за таким не журюся".
У столичному Театрі Франка акторка прослужила шість років: "Одна з останніх моїх прем’єр – роль у виставі "Безталанна", вважаю цю постановку просто фантастичною. А ще у Давида Петросяна – "Крум", у Вані Уривського "Пер Гюнт". "Трамвай бажання, "Всі мої сини", "Украдене щастя" – в цих постановках теж мала ролі. У мене був великий репертуар – близько двох сотень вистав зіграла. Зараз вже звільнилася офіційно. Майже півтора року мені давали творчу відпустку, за що дуже вдячна керівництву. Казали: якщо передумаєш, раді бачити, чекаємо. Мене дуже гріла така підтримка".
"Зараз тримаю зв'язок з франківцями, – продовжує акторка. – Мій найближчий друг, актор Віталій Ажнов, постійно мені каже, що жартує на сцені під час масових виходів: "Де Косолапова?" Всі сміються. Розповідав, що почав так робити, коли я поїхала, бо дуже сумував. Підходив до помрежа: "Де Косолапова? Давай, викликай Косолапову!" Вона лякалася якийсь час, думала, що відбувся збій у графіку і мене немає на постановці".
Акторка народилася та виросла в Криму, нині там мешкає її мама. Сестра з початком вторгнення разом з трьома дітьми переїхала до Польщі. "Уявляєте, мама приїхала до Києва наприкінці зими 2022 року, щоб відсвяткувати свій день народження, який відзначає 24 лютого, – розповідає Світлана. – Ближче до півночі прийшов до мене Віталік Ажнов, каже: "Буди маму, бо день народження – лише раз у рік буває". Ми її привітали, добре посиділи, лягли спати, а о четвертій прокинулися від новин, що почалася повномасштабна війна. Всі в шоці, не знали, що робити".
"Наступного дня вирішуємо їхати машиною на захід, – згадує акторка. – А сестра з дітьми та мамою мали діставатися потягом. Але в якийсь момент мама відмовилася – і не сіла в потяг. Вирішила залишитися в Києві у брата. І поїхала додому лише через два з половиною місяці, коли почула, що закриються адміністративні кордони з Кримом. Моя мама – киянка, однак майже все життя прожила в Криму. Вона з таких людей, хто важко залишає нажите майно, тому зараз вона там. Ми щодня спілкуємося, причому часто українською. Хоча це не дуже безпечно, бо розмови прослуховуються. І це може мати трагічні наслідки. Мамина знайома мала телефонний дзвінок із родичами, в якому заговорила про війну, – і її забрали, уявляєте? У жінки троє дітей".
"В Америці ситуація теж змінилася за два роки великої війни, – додає Світлана. – Люди потроху навіть прибирають прапори, менше про нас говорять у ЗМІ. Але все одно цікавляться, питають: як там, що. У будь-якому разі Америка дуже допомагала і допомагає нам зараз".
– Повертаючись до серіалу "Будиночок на щастя". Разом із вами з п’ятого сезону щезла з екрану ще одна популярна акторка – Галина Безрук, яка народилася та виросла в Україні, але вирішила продовжити кар’єру в країні-агресорці. Як ви до цього ставитеся?
- Це її вибір – все, що можу сказати з цього приводу. Ми ніколи не були подругами, досить нормально спілкувалися на майданчику – оце і все. Могли привітати одна одну з днем народження, хоча, мені здається, і такого не було. А те, що зараз… Я вважаю, що кожен у своєму житті отримує своє. Якщо не в цьому, то в наступному. Я вірю, що ми перероджуємося, і наше життя – дуже довготривале насправді. Тому: далі буде.