Марно думати, що тільки рак ставить лікарів в глухий кут. Існує ще кілька хвороб, перед якими лікарі безсилі.
Так, наприклад, летаргічний енцефаліт. Ця хвороба на початку ХХ століття “завоювала” Європу, а пізніше і Америку. В результаті померло багато людей.
У людей починалися галюцинації, потім вони переставали ворушитися і що-небудь говорити, потім наступало повне оніміння і нерухомість. Люди засипали, але розбудити їх не представлялося можливим (звідси і назва хвороби «летаргічний енцефаліт»). Вони як би впадали в кому. Після цього багато вмирали.
Ті, кому вдавалося вижити і прийти в себе, до кінця життя мали проблеми з психікою. Всі вони розповідали, що, залишаючись нерухомими, вони були в повній свідомості! Тобто, насправді вони не спали й не були в комі, вони просто виявлялися як би замурованими у власному тілі!
Уперше це захворювання було описано в середині двадцятих років минулого століття. Згодом вчені різних країн намагалися встановити збудника захворювання, але безуспішно.
Ще одне захворювання, з яким впорається не так легко – марбургський вірус. У 1967 році 31 співробітник лабораторії німецького міста Марбурга у важкому стані був доставлений в лікарню. Симптоми не підходили ні під одне з відомих в той час захворювань.
У хворих, які надходили в гарячковому стані, спостерігалися діарея, блювання. Лікарі діагностували внутрішні кровотечі, шок і колапс системи кровообігу. Незабаром семеро людей померли. Невідому хворобу назвали марбурзьким вірусом. Лікарі припустили, що зараження могло статися в процесі роботи з африканськими зеленими мавпами, яких напередодні завезли з Уганди. На цих тварин випробовувалася вакцина проти поліомієліту.
Згодом Марбурзький вірус виявився першим виявленим вірусом сімейства Ебола. Його збудники – зоонозні інфекції, тобто, що передаються людині від тварин. Лікарі так і не з’ясували, які тварини є початковими накопичувачами цієї інфекції. Але людині вони передаються від мавп і кажанів. Невідомо також, яким саме чином відбувається зараження: при поїданні м’яса хворих тварин чи при зіткненні людини з їх біологічними рідинами.
Але від людини до людини передача вірусу відбувається тільки через біологічний матеріал: слина, сльози, блювотні маси, кров, кал, інші виділення. Повітряно-крапельний шлях передачі є малоймовірним.
Така хвороба називається синдром скутої людини або синдром м’язової скутості. У світі виявлено лише 200 випадків цього захворювання. Настільки рідкісна патологія не дозволяє медикам повноцінно вивчити її.
Проявлятися захворювання починає з підвищеного тонусу м’язів. Це коли в стані розслабленості і спокою зберігається мінімальна напруга м’язів. Одночасно хворий відчуває хворобливі спазми. Поступово дані прояви наростають, охоплюючи все тіло. Спазми можуть бути настільки сильними, що пошкоджують зв’язки і сухожилля. Людина стає знерухомленою.
Причини виникнення синдрому скутої людини так і не встановлені. З даного питання існує кілька теорій, але жодна з них не може претендувати на абсолютну достовірність.
Ще одне складне захворювання – хвороба порфірія. Назва цього захворювання походить від грецького слова πορφύρος – “багряний”, “пурпурний”. У неї є й інша назва «Хвороба Гюнтера» – на честь Ганса Гюнтера, вперше описав її в 1911 році. Насправді хвороба Гюнтера-один з різновидів хвороби порфірія.
Непереносимість сонячного світла – так можна коротко охарактеризувати всі різновиди цього захворювання. При попаданні сонячного світла на шкіру людини остання починає різко темніти, стоншується, а потім лопається. Після закінчення деякого часу на шкірі утворюються запалення, виразки, які пошкоджують хрящові тканини і деформують ніс і вуха. Виразками покриваються навіть повіки, а пальці стають скорченими. Сонячне світло приносить таким людям нестерпні страждання. У народних страшилках ці захворювання приписували вампірам.
Залежно від органу, в якому первинно виникла ця хвороба, її поділяють на печінкову і еритропоетичну (дислокується в кістковому мозку). Друга якраз і є хворобою Гюнтера. Як пояснюють вчені, при синтезі гемоглобіну в цих органах виникають метаболічні помилки. Замість того щоб синтезуватися, небілкова частина гемоглобіну накопичується у вигляді проміжних продуктів синтезу — порфіріногенів. На світлі вони перетворюються на порфірини. Вступаючи у взаємодію з киснем, порфірини утворюють активні радикали, що ушкоджують клітини шкіри.