9 січня, повномасштабне російське вторгнення в Україну триває вже 1418 днів. Ця цифра є символічною, оскільки саме стільки — з 22 червня 1941 по 9 травня 1945 року — тривала війна між СРСР і нацистською Німеччиною, яку в Росії й досі називають Великою Вітчизняною.
Цю дату відзначили численні російські ЗМІ та пропагандистські канали, одночасно задаючись питанням, чому сучасна війна виявилася такою затяжною. Обговорення йде з різних позицій: прихильники якнайшвидшого миру наголошують на жахі тривалості конфлікту, що вже перевершив за часом найкривавішу війну в історії, тоді як адепти «переможного кінця» закликають «нарешті серйозно взятися за справу». В Україні ж цю межу часто згадують із зауваженням: «За 1418 днів Червона армія дійшла до Берліна, а російська не може навіть взяти Куп'янськ».
Відповідь на питання про причини затяжної війни лежить на поверхні. Перший рік конфлікту зруйнував генеральний план Кремля на швидку перемогу чи капітуляцію України. Другий рік поховав сподівання Києва та його союзників на стратегічну поразку Росії на полі бою, паралельно з економічним колапсом та внутрішньою нестабільністю. На зміну прийшла фаза війни на виснаження, в якій жодна зі сторін не має вирішальної переваги.
Україна не володіє достатніми ресурсами для розгрому противника без прямого втручання НАТО, на яке Альянс не йде, уникаючи ризику ядерної конфронтації. Росія, хоча й має потенціал для радикального посилення (ядерну зброю, тотальну мобілізацію, повний перехід на військові рейки), не хоче йти на надмірні ризики та затрати.
Важливим стримуючим фактором для обох сторін є фінансова складова сучасної війни. На відміну від Другої світової, сьогодні солдатам потрібно платити значні гроші, а виплати за загиблих становлять величезне навантаження на бюджет. Різке збільшення армії та інтенсивності боїв призведе до непідйомних витрат, які вже зараз наближаються до меж можливостей економік обох країн.
Характер бойових дій також сприяє затяжній позиційній війні. Повне панування дронів над полем бою робить масові прориви фронту практично неможливими, нагадуючи ситуацію часів Першої світової війни. Рішення може принести лише технологічний прорив, наприклад, кардинальна перевага в дронах-«камикадзе» або поява бойових роботів для штурмових дій.
Поки цього не сталося, стратегія обох сторін зводиться до очікування, що супротивник виснажиться першим. Україна розраховує на посилення економічних проблем Росії через санкції та удари по нафтопереробці, а також на те, що Кремль зіткнеться з неможливістю поповнювати армію лише контрактниками і буде змушений оголосити мобілізацію, що викличе соціальний вибух. Головна надія Києва — внутрішня дестабілізація в Росії.
Москва, у свою чергу, чекає, що в України закінчаться людські ресурси, енергосистема впаде під ударами, що призведе до колапсу фронту та тилу, а згодом — до падіння чинної влади. Оскільки Росія має більший ресурсний потенціал, вона володіє ініціативою та повільно просувається, хоча й не може досягти вирішального прориву.
Можливості України наростити зусилля різко обмежені. Навіть гіпотетичне зниження віку мобілізації не дасть стратегічної переваги через брак коштів, корупцію в ТЦК та неточний розподіл ресурсів між фронтом і тилом. Такий захід лише допоможе «залатати» прогалини в обороні.
Росія ж, попри скарги у пропагандистських пабліках, досі не задіяла два головні інструменти: ядерну зброю та загальну мобілізацію. Для кардинальної зміни на фронті їй потрібно було б збільшити угруповання до 1,5–2 мільйонів осіб, що вимагає призову щонайменше 800 тисяч додатково. Однак такий крок спричинить серйозні економічні втрати через дефіцит робочої сили, різке збільшення військових витрат та необхідність переведення всієї економіки на військові рейки. Кремль явно не готовий до таких заходів, намагаючись зберігати в суспільстві відчуття «нормального життя».
Застосування ядерної зброї також має для Москви неприйнятні ризики: глобальна ізоляція, екологічна катастрофа та відсутність екзистенційної загрози для держави, яка б виправдоввала такий крок. Повне підкорення України не є для Росії питанням виживання, навіть якщо в Києві залишиться ворожа влада.
Майбутнє конфлікту залежить від того, який сценарій переважить:
-
Швидке закінчення війни можливе за умови узгодження мирного плану Трампа. Головні перешкоди — вимога Росії щодо виведення українських військ з Донецької області та відмова Москви від іноземних військових гарантій безпеки для України. Компроміс або тиск Вашингтона на обидві сторони можуть призвести до припинення вогню.
-
Продовження війни на виснаження — найімовірніший інерційний сценарій, якщо мирні переговори зайдуть в глухий кут, а Трамп не захоче чи не зможе чинити рішучий тиск.
-
Ескалація через тиск США — якщо Трамп під тиском Києва та європейських союзників різко посилить санкції, збільшить поставки озброєнь або активізує захоплення російських активів. У відповідь Кремль може піти на небезпечні кроки, включно з загрозою застосування ядерної зброї.
Найближчі місяці, січень-лютий, мають стати вирішальними. До кінця січня Росія, за словами Володимира Зеленського, має дати відповідь на новий варіант мирного плану. Після уточнення позицій у лютому може бути прийняте ключове рішення про подальший розвиток подій.