Для 12-річного Олега Гімаутдінова навчання програмуванню в радянській школі зводилося до читання підручників. Багатьом його однокласникам незабаром набридла суха теорія, і вони охололи до предмета. Але Олег не збирався здаватися – його заворожували комп’ютери, і він дуже хотів попрактикуватися на справжніх машинах. Гімаутдінов і кілька його друзів почали шукати можливості для здійснення цієї мрії.
На початку 1980-х років комп’ютерів в школах не було. Їх можна було знайти тільки в університетах і на підприємствах, адміністрація яких не любила школярів. Але Гімаутдінову вдалося домовитися, щоб йому з друзями дозволили попрацювати на справжніх комп’ютерах. Багато з таких машин являли собою клони американських пристроїв.
Тоді вони і не підозрювали, що ці громіздкі клавіатури і монітори були першими вузлами вітчизняного інтернету. За розрахунками невеликої групи дослідників, він повинен був вдихнути нове життя в радянську економіку.
На той час ці фахівці вже кілька десятиліть намагалися переконати державні структури в необхідності створення комп’ютерної мережі, яка зв’язала б між собою тисячі ЕОМ по всій країні. Це був би аналог мережі, що створювалася в ті роки в США і Західній Європі.
«Йшлося про інтернет версії 1.0, – пояснює Бен Пітерс, дослідник з Університету Талса в штаті Оклахома й автор книги про проект радянського інтернету (How Not to Network a Nation: The Uneasy History of the Soviet Internet). – Децентралізована ієрархічна комп’ютерна мережа в реальному масштабі часу керувала б усіма інформаційними потоками радянської адміністративно-командної економіки». Але радянський проект, відомий під абревіатурою ЗДАС (загальнодержавна автоматизована система), так і залишився на папері. І ось чому.
Радянський інтернет був дітищем одного із засновників кібернетики Віктора Глушкова, якого, у свою чергу, надихнули праці Анатолія Китова – творця перших радянських ЕОМ.
Китов уперше запропонував створити національну мережу ЕОМ ще в 1959 році. Присвячений йому російський документальний фільм під назвою «Інтернет полковника Китова» доступний у мережі; початок стрічки нагадує фільми про Джеймса Бонда.
Китов направив свою пропозицію Хрущову, тодішньому генеральному секретарю ЦК КПРС, але вже тоді стало очевидно, що втілити його ідею в життя буде справою нелегкою, і не тільки через технічні складнощі. «Необхідно пам’ятати, що в СРСР були комп’ютерні мережі, але вони використовувалися у військових цілях, – говорить Пітерс. – А ось суто громадянська мережа, яка могла б стимулювати зростання економіки, була принципово новим проектом».
Глушков приступив до теоретичної частини роботи над проектом ЗДАС на початку 1960-х років. Передбачалося, що будь-якому громадянину СРСР може знадобитися доступ до мережі для роботи, так що для початку необхідно було зібрати масив інформації буквально про все – від структури робочої сили в країні до рівня виробництва і розмірів ринків збуту продукції.
До 1970 року Глушков розробив детальний план реалізації проекту і відправив його вгору по інстанції. Але коли справа дійшла до обговорення в керівництві Комуністичної партії, міністр фінансів заявив про свою категоричну незгоду з проектом. Він підкреслив, що ЕОМ вже і так використовуються для того, щоб включати і вимикати світло в курниках, і у створенні національної мережі подібних машин немає необхідності. Але, за чутками, міністр насправді був стурбований тим, що ЗДАС може вплинути на баланс сил між його відомством і Центральним статистичним управлінням.
Незважаючи на певну підтримку з боку інших членів уряду, пропозицію Глушкова відхилили. Але його ідея не померла, і він боровся за свій проект протягом ще 12 років, хоча проект радянського інтернету зустрічав жорсткий опір. У багатьох радянських містах уже функціонували невеликі за масштабами локальні комп’ютерні мережі.
Через багато років, під час навчання в Новосибірському державному університеті, Гімаутдінов натрапив на комп’ютер, який свого часу був з’єднаний безпосередньо з Москвою, розташованої більш ніж у 3 тисячах кілометрів. Але, за словами Пітерса, тодішній радянський «інтернет» являв собою не мережу в сучасному сенсі слова, а клаптикову ковдру. Підтримка працездатності локальних мереж вимагала серйозної постійної роботи над апаратною частиною, каже Борис Малиновський, член вченої ради Українського інституту кібернетики імені Глушкова та автор книг про радянську комп’ютерну галузь.
Виробництво ЕОМ у країні не відрізнялося також великою ефективністю й оперативністю. Це давало скептикам додаткову причину для занепокоєння щодо вартості реалізації проекту ЗДАС. За деякими оцінками, на його повну реалізацію треба було б витратити 20 млрд рублів – приблизно 100 млрд доларів у нинішніх цінах. Крім того, для обслуговування мережі знадобилося б залучити 300 тисяч осіб персоналу. Усі ці обставини призвели до того, що радянський інтернет так і не був створений.
Син Анатолія Китова Володимир не з чуток знає про роботу над розвитком радянських мережевих технологій. Зараз Володимир викладає в Російському економічному університеті імені Плеханова в Москві. А в 1970-80-х роках він писав програмне забезпечення для управління великими танкобудівними підприємствами. На думку Китова, проект ЗДАС мав би позитивний вплив на радянську економіку – як і розраховували його прихильники.
Гімаутдінов згадує університетські лекції, на яких викладачі підкреслювали переваги подібної мережі: «Це звучало дуже захопливо – значне підвищення ефективності за рахунок збільшення точності рутинних обчислень і скорочення задіяного в цих процесів персоналу».
Передбачалося, що спрощення та прискорення обміну даними привело б до встановлення більшого контролю над економікою. Але все впиралося в закостенілість радянської системи. «Усе відбувалося відповідно до плану, поза рамками якого просто нічого не можна було зробити, – каже Гімаутдінов. – Можна було придбати тільки два фасони туфель – коричневі або чорні. Магазини були ними завалені, але ніхто не хотів їх брати».
А між різними міністерствами та регіональними органами влади нерідко розгорялися конфлікти. Кожен елемент бюрократичної машини боявся втратити свою сферу впливу. У кінцевому рахунку глибинні проблеми радянської економіки спробували розв’язати не за допомогою комп’ютерної мережі, а шляхом горбачовської перебудови.
Однією з перешкод на шляху до радянського інтернету стала і смерть Глушкова, який стояв біля витоків радянської комп’ютерної мережі та зіграв ключову роль у боротьбі за її створення. Глушков помер у 1982 році у віці 58 років, після тривалої хвороби. «Після його смерті проект фактично був приречений», – зазначає Пітерс.
Утім, у 1980-х ідея ЗДАС вже висвітлювалася в ЗМІ – розповідали про неї і в школах, зокрема, у школі Олега Гімаутдінова. Деякий час після смерті Глушкова його проект продовжували просувати послідовники.
Одним з них став Михайло Ботвинник – прославлений гросмейстер, який цікавився програмуванням. Він експериментував з ранніми версіями комп’ютерних шахових програм, намагаючись змусити їх «думати», як гросмейстер. Його алгоритми використовувалися в плануванні розкладів обслуговування радянських атомних електростанцій.
За словами Пітерса, у хаосі 1990-х Ботвинник, якому тоді було за 80, спробував зацікавити президента Єльцина ідеєю комп’ютерної мережі, яка могла б врятувати економіку країни. Але це йому не вдалося – так само, як Віктору Глушкову, Анатолію Китову і багатьом іншим.
А всього через кілька років з’явився відомий нам усім інтернет – Всесвітня павутина, яка виросла з американського проекту Arpanet.
За матеріалами: BBC