Прикрашати тіла татуюваннями люди почали понад 5 тисяч років тому, ще в епоху енеоліту (мідно-кам’яна доба). За словами археологів, тоді татуювання являли собою лінії та примітивні хрести. Сьогодні деякі малюнки на шкірі прирівнюються до мистецтва. Психологи називають татуювання мовою тіла, через яку люди транслюють світові свою індивідуальність, почуття, переконання чи пережиті події.
Але якщо з тими, хто набиває собі тату, все зрозуміло, то, як сприймають процес самі майстри, мало хто замислюється. Ми зазирнули за лаштунки й поцікавилися, що значить день у день робити татуювання різним людям і чи всі ідеї, з якими приходять клієнти, насправді втілюються в життя.
Наш співрозмовник – тату-майстер з Києва Сергій Проскура. Його салон “Проскура-АРТ” на вулиці Довженка, 3, чудово відомий зіркам, а серед клієнтів Сергія зокрема абсолютний чемпіон світу, суперваговик Олександр Усик, футбольний голкіпер національної збірної Анатолій Трубін, шоумени Олексій Костилєв, Анатолій Анатоліч та інші.
– Сергію, скільки років ти вже набиваєш татуювання?
– Щільно займаюся цим із 2012 року. До того писав картини, а за освітою я взагалі ландшафтний архітектор і дизайнер інтер’єрів (усміхається).
З дитинства обожнюю малювати. Пам’ятаю, розмалював у квартирі всі стіни зеленкою, за що, звісно, отримав на горіхи. Зате потім мене віддали до художньої школи, і далі малюванням я вже займався професійно.
– У 2016 році для благодійного аукціону Porsche Club Ukraine ти спеціально написав серію картин.
– Так, десь 16 полотен. Усі були продані, а кошти переказані до фонду "Nakitel" для допомоги дітям.
– Але тоді ти і татуювання вже робив. Це було хобі?
– Мабуть, ні. Тоді я вже гарно заробляв татуюваннями – це було й залишається моїм основним джерелом доходу. То живопис радше перейшов у розряд хобі, хоча я часто пишу й продаю картини.
– Пам’ятаєш, кому перше татуювання набив?
– Звичайно. Приятелю на ім’я Артем. Я зателефонував йому й сказав, що закінчив спеціальні тату-курси й тепер набиваю як профі (сміється). Хлопець погодився і зараз, певно, дізнається, що за годину до його приходу я гарячково тренувався на банані та свинячій шкірі під ролики з ютуба.
– Але все вийшло врешті-решт?
– Вийшло, звісно. Хоча часу було витрачено багацько, руки тремтіли, мене проймав піт, пульс буквально вилітав, та зовні я був спокійним і впевненим – “тримав вискал” (сміється). Після цього до мене приходили по татуювання інші мої друзі-приятелі, і спочатку я всім робив безкоштовно. Потім почав брати за витратні матеріали, фарбу, але сама робота ще була на шару.
– Скільки взяв за перше платне татуювання?
– 200 гривень.
– Зараз твій чек у середньому $9 тисяч за татуювання.
– Я помітно виріс відтоді (сміється).
– З якими ідеями зазвичай приходять клієнти?
– З картинками з пінтересту. Причому майже завжди це просто гарна ілюстрація, яка не перекликається з характером чи способом життя людини. Просто вона сподобалася, і все. Взагалі чоловіки рідко надають татуюванням якогось сенсу. Це більше жіноча прерогатива.
– А селебрітіз?
– Селебрітіз – інша справа. У них усе продумано й символічно.
– Як в Усика, наприклад?
– Так, у нього всі татуювання символічні.
– Коли ти набивав йому тату, йшов прямий етер, навколо були журналісти. Не було страшно, руки не тремтіли?
– Я спокійно працюю у прямому етері, якщо клієнту так потрібно. Мене не турбують софіти, камери, фотоспалахи чи багато людей навколо. Я повністю абстрагуюся, коли починаю роботу. Мені важливо зосередитися, бо мій стиль передбачає увагу до деталей.
– Як називається стиль, у якому працюєш?
– Чорно-білий реалізм. Я працюю з Round Magnum (пучок голок, спаяних у півколо. – Ред.) і завдяки цьому досягаю плавних переходів, м’яких градієнтів, природних тіней. Контраст створюється нашаруванням тонів, а не грубою лінією, і загалом картинка має вигляд, ніби її намалювали графітом або вугіллям. Такий спосіб менше травмує шкіру, а татуювання має довговічний і добре читабельний результат.
– З ким легше – зі звичайними чи зірковими клієнтами?
– Я не ділю людей за статусом. Для мене клієнт – людина, яка хоче набити собі гарне татуювання й прийшла до мене, щоб я зробив це красиво, якісно та безпечно.
Я працюю з людьми різного соціального рівня й віку. Наймолодшому моєму клієнту було 13 років, його привели до мене на сеанс батьки – хлопчина вмовив їх на такий подарунок до дня народження. І ця родина була зовсім не із зіркової тусовки. Хлопець сидів 4 години, стільки зазвичай триває сеанс, і жодного разу не пискнув. Усик під час сеансу взагалі розповідав журналістам, як правильно терпіти біль. Але бувають клієнти, яким потрібно й знеболювальне, й заспокійливе (сміється). Є й ті, що непритомніють ще до початку сеансу. Деякі, щоб було не так страшно, просять спілкуватися з ними. І я спілкуюся. Щоправда, через годину вони вже оговтуються, розслабляються, а я далі спокійно працюю.
– Тобі подобається те, чим займаєшся?
– Звісно, інакше б я не робив це ні за які гроші.
– А що саме подобається?
– Взагалі весь процес – від трансферу до зафарбовування. Як у живописі: спочатку кілька разів ґрунтуєш полотно, потім ретельно реалізуєш ідею. Але в живописі ти сам на сам із творчістю, а тут ще є людина, яка довірила тобі свою шкіру й долю, як би пафосно це не звучало. З іншого боку, відчуття, коли з простої ідеї народжується щось грандіозне й ти не лише художник, а співавтор, теж особливе.
Ще мені подобається особливий блиск, що з’являється в очах людини, коли вона вперше бачить своє татуювання. Загалом для мене це більше, ніж робота. Це спосіб говорити й передавати емоції без слів. І, звісно, надихає те, що я створюю щось значуще для когось. Хіба таке може не подобатися?
Юлія Піддубна