Журналісти побували у розташуванні саперного підрозділу 93‑ї окремої механізованої бригади Холодний Яр. Хлопцям інколи доводиться йти на розмінування кілометр пішки під ворожим вогнем, адже автівкою там не проїдеш — погані дороги і високий ризик втратити транспорт.
Про свою малопомітну, але вкрай необхідну роботу на передовій у Донецькій області розповіли командир відділення, позивний Дикий; водій, позивний Старий; командир взводу, позивний Батюшка, розказує NV.
Дикий: Сумська область і Харківська — це ще квіточки. А от зараз цей напрямок, Бахмут, Кліщіївка, Андріївка — там повний треш. Все просто мінами засіяно квадратами. Просто як картоплю садять — отак воно насаджено.
Російська Федерація зараз бере не технікою, а живою силою. Взяти тактику «вагнерів», як вони в Бахмуті робили: вони просто відправляли людей і потім через ці трупи переступали. Припустимо, навіть якщо ті підірвалися на мінах — ага, значить там була протипіхотна міна і значить там уже нічого немає, можна далі йти.
Головне — не накручувати себе на погане, знати, що ти зробиш свою задачу на відмінно. І ніколи не треба поспішати, бо чим більше ти поспішатимеш, тим скоріше сам можеш на своїй міні підірватися.
Старий: Моя робота полягає в тому, аби взяти взвод побратимів-саперів, довезти їх до точки, де вони висаджуються. Потім мені треба автомобіль вивезти з зони обстрілу, тобто зберегти його. По можливості ховаю. Дерева, масксітка, де можливо, будь-які кущики. Аби ні дрони, ніхто не помітив, аби ворог не знищив. Потім, коли вони закінчують завдання, по рації вони мене викликають і говорять точку. І я на всіх парах лечу, аби забрати їх, вивезти звідти цілими, здоровими і живими.
Двоє, троє, більше чотирьох людей я просто не можу взяти. Автомобіль, стараємося щоб 300 кг був, не більше. Пів тонни не вантажимо, бо нам назад дуже швидко треба виїжджати звідти. А дороги там дуже розбиті. Витискаю з неї все що можу. Я навіть не думаю, що там зламається що-небудь, аби тільки вилетіти. А далі вже дивишся — доїхав, не доїхав. Навіть із пробитими колесами, аби тільки вона їхала.
Розміновували під Кліщіївкою. Це «червона зона», хлопці дійшли аж до залізничного переїзду, там були обстріли. Більше кілометра пішки пройшли, бо мені туди не можна заїхати, мені б одразу машину розбили. Я доїжджаю до тієї зони, де максимально можу їх підвезти.
Кожен виїзд для мене емоційний. Мені вже в січні 50 років, я своє життя, як кажуть, уже на 75% прожив. А хлопці є молоді, по 25—30 років. Я не стільки за себе переживаю, скільки за них.
Батюшка: Ми намагаємося розвиватися, стежимо за будь-якими тенденціями, нововведеннями у розмінуванні. Ось саме взуття для розмінування. Для полів, де противник встановлює протипіхотні міни. Це наш український виробник, скопіювали з канадських, хоча не стверджуватиму. Сенс такий, що коли наступаєш на міну бічною лапою, відбувається вибух, розриває саму лапу, щось відриває, але нога залишається цілою. Розподіл вибуху, грубо кажучи, по демпферу проходить. Може якийсь уламок пошкодити, але нога залишається цілою. Тому ми використовуємо такі черевики.
З’явився такий девайс — купуємо або через волонтерів дістаємо, зараз волонтери допомогли, велике їм спасибі. Черевики в нас єдині, але ми ще просимо, щоб нам їх придбали.
Тут ось гуркоче, лінія фронту буквально ось, де ми стоїмо. Це все тут — смерть. Якщо ми зараз кинемо це все, підемо, або ми закінчимося, то все піде далі. І настільки швидко, що люди не зрозуміють, як це все трапилося.