Сьогодні ходити вдома без взуття – у шкарпетках чи босоніж – є звичайною справою. Однак у Радянському Союзі, особливо в 1950–1960-х роках, ця побутова звичка вважалася ознакою поганого тону.
Це було особливо помітно серед представників інтелігенції, які сприймали її як пережиток сільського життя. Історичні факти свідчать, що ставлення до домашнього взуття та чистоти у побуті змінювалося протягом десятиліть, відображаючи соціальні та культурні перетворення в країні.
В історії українського народу не існувало усталеної звички знімати взуття при вході в дім. Селяни в теплу пору року могли ходити босоніж і заходили до хати, просто помивши ноги. У зимовий період валянки знімали та перевзувалися в приміщенні з земляною підлогою. Князі та дворяни, навпаки, демонстрували свій статус за допомогою розкішного взуття.
У ранній період існування СРСР цей уклад життя практично не змінився. У сільських будинках люди продовжували ходити у взутті, а в містах набувала популярності звичка носити калоші, які знімали на порозі. У комунальних квартирах і робітничих бараках питання гігієни підлоги часто було другорядним, тому люди могли перебувати в основному взутті.
Ситуація різко змінилася в 1950–1960-х роках, коли почалося масове будівництво хрущовок. Мільйони радянських громадян отримали окремі квартири, і держава почала активно пропагувати правила гігієни. У цей час представники інтелігенції почали сприймати ходіння вдома босоніж або в шкарпетках як ознаку низької культури.
Схоже ставлення спостерігалося і в сімейних традиціях. Як згадував поет Йосип Бродський, його мати вимагала, щоб усі носили капці. Вона вважала, що роззуті ноги є ознакою невихованості та неповаги до дому. Однак, згодом домашнє взуття стало не елементом розкоші, а обов'язковою частиною побуту, і ставлення до нього змінилося.
З часом звичка носити домашні капці міцно закріпилася в побуті. До 1990-х років вже ніхто не дивувався, побачивши людину босоніж у квартирі, а звичка знімати вуличне взуття біля порога стала культурною особливістю. Ця зміна відображає еволюцію радянського суспільства, де особистий простір і гігієна набували все більшого значення.