Франція опинилася в глибокій політичній кризі. У понеділок, 8 вересня, парламент країни (Національна асамблея) вдруге за останній рік висловив вотум недовіри уряду, що змусило прем'єр-міністра Франсуа Байру подати у відставку. Адміністрація президента Еммануеля Макрона оперативно відреагувала, пообіцявши призначити нового главу уряду «у найближчі кілька днів». Вже наступного дня, 9 вересня, ця обіцянка була виконана: новим прем'єр-міністром став чинний міністр оборони Себастьян Лекорню.
Однак існують серйозні сумніви щодо його здатності ефективно керувати країною. Лідер ультраправої партії «Національне об'єднання» Марін Ле Пен відразу ж заявила, що нового прем'єра з політичного центру буде скинуто навіть швидше, ніж його попередника, і закликала до проведення дострокових парламентських виборів, на яких її сила розраховує перемогти.
Для Франції настає період політичної та соціальної нестабільності. Відставка двох урядів за такий короткий період — це не проста ротація кадрів, а симптом паралічу системи влади, коли президент втрачає контроль над парламентом, а уряд не може проводити життєво важливі реформи. Ситуацію ускладнює майбутня хвиля громадських протестів: рух «Bloquons Tout» («Давайте все заблокуємо») закликає до масштабних акцій у середу, а профспілки готують страйки на наступний тиждень.
Джерело кризи
Корінь поточних проблем сягає червня 2024 року. Після переконливої перемоги ультраправих на виборах до Європарламенту президент Макрон ухвалив спірне рішення розпустити Національні збори, сподіваючись зупинити їхній злет. Цей крок дав зворотний ефект: «Національне об'єднання» отримало рекордну кількість місць у новому парламенті. Хоча Макрон мав певний політичний капітал і комунікаційні таланти, йому не вдалося сформувати стабільну правлячу коаліцію. Півтора роки країна живе з непрацездатним парламентом і нестабільними урядами, що відчувається на всіх рівнях.
Вотум недовіри уряду Байру 8 вересня став логічним результатом цього хаосу. Для Макрона це вже друга поразка менш ніж за рік, і тепер він стоїть перед складним вибором: знову розпустити парламент або спробувати сформувати нову парламентсьську коаліцію та призначити іншого прем'єра.
Перший варіант ризикований, оскільки ультраправі, ймовірно, переможуть і зможуть сформувати уряд на чолі зі своїм лідером Жорданом Барделлою. Для Макрона, який довгий час був головним опонентом ультраправих, це стало б політичним фіаско. Крім того, прем'єр від ультраправих мав би кардинально протилежні погляди майже з усіх ключових питань. За французькою конституцією, президент є головнокомандувачем, але саме уряд розпоряджається бюджетом, який затверджує парламент.
Макрон також може спробувати знайти нового прем'єра, сподіваючись на угоду з поміркованими лівими, центристами та консерваторами («Республіканці») для створення уряду меншості. Однак масштаби поразки Байру та настрої в парламенті свідчать, що ці зусилля майже напевно приречені. Таким чином, жоден із варіантів не обіцяє Макрону успіху, а тиск з вимогою його відставки продовжує зростати.
Особистий мотив ультраправих
Ситуацію для ультраправих ускладнює особиста справа їхньої лідерки. Марін Ле Пен опинилася в центрі кримінального скандалу через звинувачення у незаконному використанні коштів Європарламенту на потреби партії — схема, яку раніше використовував її батько. Вона звинувачує в переслідуванні Макрона. Розслідування з Брюсселя перекинулося на Францію, і кілька місяців тому Ле Пен була визнана винною та їй було заборонено займатися політичною діяльністю.
Керівництво партією перейшло до її «лейтенанта» Жордана Барделли — людини без особливої харизми, але з хорошою пам'яттю, який механічно відтворює підготовлені для нього тексти. Ле Пен має право на апеляцію, остаточне рішення очікується у січні наступного року. Якщо вирок буде підтверджено, вона остаточно піде з політики, що завдасть серйозного удару по іміджу партії. Хто захоче голосувати за тих, хто краде гроші з держскарбниці? Особливо на тлі того, що Франція вже має величезний бюджетний дефіцит, який перевищив дозволені 3% ВВП, а державний борг сягнув 3,6 трлн євро.
Зараз Макрон опинився під прямим ударом громадської критики. Його популярність впала до історичного мінімуму, опитування показують, що він менш популярний, ніж на піку протестів «жовтих жилетів» у 2018-2019 роках, що було однією з найглибших криз його президентства.
Наслідки для Франції, України та ЄС
Поточна криза — це не просто чергова політична ротація, а фактичний параліч державної системи. Економічні проблеми, які намагався вирішити Макрон, нікули не зникли. Франція має один з найбільших дефіцитів бюджету в єврозоні. Спроба скоротити витрати на 44 млрд євро була останнім шансом показати, що Париж контролює ситуацію. Падіння уряду підриває цю довіру.
Інвестори вже почали розглядати Францію як одного з найбільш ризикованих позичальників на «периферії» єврозони. Вартість позик для Франції на 10 років (3,47%) перевищила аналогічний показник навіть для Греції (3,35%). Політична криза в Парижі загрожує перерости в фінансову кризу для всієї Європи.
Соціальна напруга також зростає. Швидка зміна урядів стимулює протестні настрої: страйки та акції стають постійним елементом громадського життя. У довгостроковій перспективі це може призвести до системної кризи П'ятої республіки.
Для України політична криза у Франції загрожує ослабленням критично важливої зовнішньополітичної підтримки. Париж був одним з головних архітекторів європейської стратегії допомоги Україні, ключовим учасником «коаліції охочих». Якщо політичний центр Франції паралізований, зовнішня політика відходить на другий план. Це означає менший тиск на Росію, меншу підтримку для України на міжнародних майданчиках і потенційно менші пакети допомоги.
Якщо ж до влади прийдуть ультраправі, ситуація може різко погіршитися. «Національне об'єднання» традиційно скептично ставиться до підтримки України, її прагнення вступити до ЄС, а іноді відкрито демонструє симпатії до Москви.
Для Європейського Союзу слабкість Франції — друга за величиною економіка блоку — є серйозною загрозою. Разом із Німеччиною вона була головним «двигуном» європейської інтеграції. Її вихід із гри зміщує баланс сил у ЄС на користь країн-євроскептиків, таких як Угорщина, Словаччина та частково Італія, які отримують більше можливостей диктувати умови.
Крім того, політична нестабільність у Парижі підриває стабільність єврозони. Держборг Франції перевищив 110% ВВП, і будь-які фінансові коливання миттєво відбиваються на курсі євро.
Можливі сценарії майбутнього
Якщо Макрон не зможе сформувати новий уряд, доведеться проводити дострокові парламентські вибори, на яких, найімовірніше, переможуть ультраправі. Це відкриє перед Ле Пен і Барделлою унікальну можливість отримати реальну владу, а не лише залишатися в опозиції.
Перемога ультраправих може стати поворотним моментом для Франції та всієї Європи, найсильнішим ударом по ідеї європейської єдності після Brexit. «Національне об'єднання» виступає за менш інтегровану «Європу батьківщин» без наднаціональних інститутів. Це покладе край ініціативам щодо посилення спільної оборонної політики або створення спільного бюджету, що зробить ЄС слабкішим перед зовнішніми загрозами.
Для самої Франції це означатиме різкий поворот у внутрішній політиці (міграція, безпека, соціальна політика), але без чіткого плану фінансування, що може лише поглибити кризу. Для ЄС це означатиме, що Франція перестане бути двигуном інтеграції і стане гальмом, розв'язуючи руки таким лідерам, як Орбан і Фіцо, які блокують антиросійські ініціативи.
У разі перемоги ультраправих саме уряд, а не президент, контролюватиме бюджет, включно з коштами на допомогу Україні. Макрон втратить важелі впливу на внутрішню політику. Президент Франції може перетворитися на другорядну фігуру в дипломатії, затінену євроскептичним урядом, який має зв'язки з Кремлем.
Хоча антинатовська та антиєвропейська риторика ультраправих дещо пом'якшилася, їхні ключові позиції залишаються незмінними. Барделла заявляв, що обіцянка вивести Францію з об'єднаного командування НАТО залишається в силі, але буде виконана лише після закінчення війни в Україні.
Посилатися виключно на помилки Макрона було б некоректно. Проблема набагато глибша: вся демократична Європа переживає стрімке зростання популістських правих сил, які особливо популярні серед молоді. Це ключовий момент. Економічні причини також очевидні: економічний підйом 1990-2000-х років скінчився, а Китай, заваливши європейський ринок своїми товарами, спричинив втрату робочих місць і зниження зарплат.
Політична база самого Макрона завжди була слабкою — це був тимчасовий альянс без глибокої ідеології, що тримався на особистій популярності. Фрагментація політичного ландшафту Франції (більше десятка партій замість кількох ключових гравців) і невміння знаходити компроміси лише поглиблюють кризу.
Новий прем'єр, Себастьян Лекорню, відомий як відданий прихильник України. Однак його призначення на цю посаду означає, що його увага буде зосереджена на вирішенні внутрішніх бюджетних проблем, а не на зовнішній політиці.
У найкращому випадку Макрону вдасться створити крихку коаліцію з зелених і соціалістів. У найгіршому — його чекають дострокові вибори та перемога ультраправих, які, однак, швидко зіткнуться з жорсткою економічною реальністю і, можливо, дискредитують себе.
Для України та ЄС наслідки кризи у Франції будуть негативними. Париж втратить вплив, європейська солідарність ослабне, а підтримка Києва може зменшитися. Однак навіть у разі приходу до влади ультраправих, їхній вплив на реальну військову допомогу може бути обмеженим, оскільки Франція і так не була одним з найбільших постачальників озброєння. Головна загроза — у зміні риторики та послабленні політичної єдності ЄС перед обличчям агресії Росії.